Анастасія Хеленюк – кандидатка історичних наук, директорка Музею історії Національного університету «Острозька академія», співорганізаторка щорічного фестивалю «Острог-Ренесанс» та інших культурно-мистецьких заходів. Ось уже 9 років вона розповідає гостям вишу про унікальне відновлення Острозької академії майже через 400 років після закриття. Окрім того, вона разом зі своїм колективом, який складається переважно з волонтерів, організували та відкрили більше сотні виставок. Для прикладу, у підземній Мистецькій галереї неодноразово експонували роботи художників та митців зі світовим ім’ям, а на нічні екскурсії, які багато років поспіль проводять в університетському музеї, приїжджають гості з усієї Рівненщині. Загалом щороку до нетипового музею при університеті приїздить близько 15 тисяч відвідувачів. Окрім того, серед студентів, що навчаються в НаУОА, знайдеться багато тих, хто вирішив вступати до академії після відвідування музею. Анастасія Хеленюк робить усе, аби Острозька академія та місто назавжди залишалися у серцях його гостей.
– Анастасіє Анатоліївно, чому Ви вирішили стати істориком?
– Коли я була зовсім маленька, десь років 3 – 4, якось сказала бабусі, що хочу бути хірургом. Мене тоді здивувало, як вона емоційно сприйняла мою думку. Здається, бабця дуже злякалася цієї новини. Але насправді я не розуміла, що роблять хірурги, тоді мені просто подобалося це слово. А історію я любила завжди. За це треба віддати належне моїм батькам і вчителям. Важливо, що тато і мама мені ніколи не нав’язували цієї любові, вони просто робили так, що б завжди було цікаво. Я була дуже допитливим дитям і ставила мільйон питань. Думаю, батьки часто втомлювалися відповідати, але ніколи не припиняли. А щодо усвідомленого вибору цього предмету, то добре пам’ятаю, як у п’ятому класі була в захваті після першого уроку історії моєї учительки Ніни Прокопівни Соколянської. І от для мене Ніна Прокопівна просто не могла не прищепити цю любов до історії, бо вона сама нею дуже захоплювалася. Їй на початку 90-х, в умовах тотальної відсутності підручників, вдавалося захопливо розказувати про вкрай складні та важко зрозумілі сторінки історії. На уроках ми ніби слухали казки про первісних людей, Київську Русь, і це було надзвичайно цікаво. У старших класах остаточно визначила моє захоплення історією Лариса Борисівна Конончук. Саме після її уроків я зрозуміла, що історія – це те, що я дуже люблю,що в мене вдається і чим хотіла б займатися. Після одинадцятого класу вирішила вступати на спеціальність «Історія» до НаУОА. Та склалося так, що не вистачило кількох балів, і я не пройшла. Це була така перша у моєму житті поразка. Мама і тато тоді дуже мене підтримали, постійно наголошували, що нічого страшного не трапилося. Звісно, тепер я це добре розумію, але тоді дуже хвилювалася, це здавалося кінцем світу. Іти вчитися кудись, окрім академії, не хотіла, бо тоді практично в усіх інших навчальних закладах треба було з кимось домовлятися чи давати хабар, а мої батьки цього робити не збиралися. Трішки посумувавши, я пішла на підготовче відділення до НаУОА. І тут також важливу роль для мене зіграли педагоги. Для нас на курсах читали викладачі кафедри історії, які навчили, як треба вчитися в університеті та користуватися своїми можливостями. І це в майбутньому, коли стала студенткою академії, мені дуже допомогло. Також я ніколи не думала, що піду науковою стежиною, і тут теж ключовий вплив мала моя викладачка, науковий керівник Алла Євгенівна Атаманенко. Вона допомогла мені зрозуміти, що наукова робота – це цікавий процес відкриття, який дає можливі принести щось нове в історичну науку.
– Пані Анастасіє, те, що Ви стали музейним працівником було продовженням справи Вашого тата Анатолія Хеленюка, старшого наукового співробітника Музею книги та друкарства Острога?
– Однозначно ні. Те, що я почала працювати в Музеї історії Острозької академії, було абсолютною випадковістю. Більше того, я ніколи собі навіть не планувала працювати у будь-якому музеї. І по правді, до початку моєї роботи на теперішній посаді, я мала дуже узагальнені уявлення про весь механізм роботи цих установ. Єдине, що я точно знала, що це цікаво. Але так доля розпорядилася, що в музеї академії з’явилася вакансія директора і мені її запропонували. Чесно кажучи, я спочатку відмовлялася, бо на той момент бачила себе лише в науці. Але у моєму рішенні важливу роль зіграв Ігор Демидович Пасічник. Він сказав, що треба працювати і що на мене покладають велику відповідальність та довіру. І я дуже вдячна Ігорю Демидовичу, що він так підштовхнув до цієї роботи, бо з нею відкрила для себе дуже цікаві речі і сьогодні можу назвати себе щасливою людиною, бо я люблю свою роботу.
– Що саме Ви любите у музейній роботі?
– Є декілька напрямків, на кожному з них я отримую певне задоволення від того, що роблю. Зокрема, це робота з людьми. І, власне, коли ти працюєш із тими, хто цікавиться, слухає й дає зворотній зв’язок, то процес спілкування подібний магії. Бо це справді може бути потужним енергетичним зарядом, але може бути і навпаки. З іншого боку, моя робота дає мені можливість створювати, креативити. Це зовсім інший формат роботи, але він дуже цікавий. Коли ми плануємо якісь виставки чи нові проекти, то весь час у це занурені, постійно думаємо, радимося, фантазуємо. З першого погляду може здаватися, що виставку підготувати просто, але насправді вона довго народжується. І надзвичайно важливо, що є колектив однодумців, із якими ти можеш це робити. Думаю, якби поруч зі мною не було таких людей, а моя робота визначалася лише часовими рамками з 9 до 18, то це була б для мене катастрофа. Саме тому, вважаю, мені пощастило, що завжди є ті, хто так само ідейно горить роботою. Вірю, що разом нам удається робити щось хороше. І ще одна грань музейної роботи – це бути дотичним до відродження Острозької академії – абсолютного дива, яке сталося в нашому місті 1994 року.
– Які з реалізованих виставок, проектів Ви вважаєте найуспішнішими?
– На це питання важко відповісти, бо насправді виставок було дуже багато і вирізнити з них кращі вкрай складно. Не було жодного проекту, який створили б нашвидкоруч чи абияк. Можливо, з погляду аудиторії найкращим проектом є «Ніч у Музеї», який ми 6 років поспіль проводимо з нагоди Міжнародного дня музеїв. Ця подія завжди зацікавлює не лише острожан і студентів, а й мешканців усього регіону. Можливо, через те, що ми жодного разу не повторювалися,завжди маємо нові локації, концепцію та ретельно готуємося.
– Щодо Вашої екскурсійної діяльності, чи пам’ятаєте свою першу екскурсію?
– Дуже добре пам’ятаю. Під час випробувального терміну на посаду директора, десь так ближче до завершення робочого дня, до музею зателефонували, що приїхали гості університету, яким потрібно показати експозицію. На той момент у музеї нікого, окрім мене, не було тому, я пішла показувати університет. Власне, до того моменту екскурсій я ще не проводила, але моєю перевагою було те, що викладала, мала досвід спілкування з аудиторією і плюс добре знала історію міста та Острозької академії. Пам’ятаю, мені хотілося якомога більше екскурсантам розказати про академію і можливо, це їх стомило, але, зрештою, гості після екскурсії лишилися задоволеними, що було для мене гарним стимулом працювати далі. Інша річ, коли екскурсій ставало все більше, і я починала набивати перші шишки. Зокрема, коли почали задавати вузькоспеціалізовані питання, я зрозуміла, що моїх знань недостатньо й необхідно якомога глибше вивчати тему. І це дало розуміння, що робота екскурсовода – це, найперше, досвід. Це повторюю нашим волонтерам. Бо не можливо вивчити екскурсію ідеально і стати супер-екскурсоводом із першого досвіду роботи з групою
– Пані Анастасіє, що найбільше вражає гостей академії під час екскурсії?
– Важко назвати якусь конкретну локацію. Тут швидше людей вражає історія та сама наявність академії й музейного комплексу у ній. Історія нашого університету завжди викликає непідробне здивування. Коли починається екскурсія, люди дуже часто не знають або ж не уявляють, скільки всього є в академії. Які є колекції, які історії й скільки зроблено для відновлення університету. Іноді складно осягнути весь об’єм роботи, який виконали острожани та запалені ідеєю відновлення університету люди, аби це стало реальністю. Скільки в музеї повернуто зі забуття, адже ніяких підземель, галереї і всіх колекцій не було. І коли ти говориш людям, що минуло лише 25 років, – це завжди вражає. Думаю, те, що ми демонструємо, що є місця, де не руйнується, а зберігається й будується, мотивує до позитивних змін.
– Ви вже дещо підвели до цієї думки, та все ж, чому туристу потрібно їхати саме до Острога?
– Скажу, що їхати потрібно не «саме», а «зокрема» в Острог. Необхідно просто їздити Україною. Мені знається, що сьогодні більшість із нас живе у світлі певних стереотипів, і тому багато чого ми не знаємо, але складаємо про це уявлення. Хтось колись мені говорив, що в маленькому містечку не може бути університету. Але аби переконатися у протилежному, треба сюди приїхати. Острог 16 століття відіграв у творенні нашої культури таку роль, яку ми навіть до кінця не усвідомлюємо. Тут функціонував навчальний заклад, друкували книги, писали музику, ікони, картини та ін. Наше місто дало світу безліч важливих речей, вплив яких ми відчуваємо і до сьогодні. І насправді таких містечок на теренах нашої держави було багато, і про них теж треба знати, бо тоді ми пізнаємо самих себе. Адже саме такі міста, як Острог, – це основу нашої самоідентифікації. Тут можна дізнатися про те, хто ми і чим можемо пишатися. Нас настільки довго переконували, що ми якісь другосортні, що наша мова не така, а культура звідкись запозичена, що сьогодні вкрай важливо зрозуміти, де наше коріння. І свого часу саме в Острозі стався потужний імпульс, який розійшовся всією територією нашої країни. Сьогодні місія Острога – розповісти цю історію, адже без неї не можливо уявити нашого подальшого розвитку.
– А за що особисто Ви любите Острог? Чи маєте такі місця, де Вам особливо добре?
– Я люблю ті місця, з якими у мене пов’язані позитивні емоції. А з Острогом мене пов’язує безліч хороших емоцій, бо тут я народилася, тут живе моя сім’я, друзі, люди, які мине вчили, тут минули мої шкільні та університетські роки і тут, зрештою, я зустріла свого чоловіка. Словом, з Острогом пов’язане все моє життя, і я просто не можу його не любити. А щодо улюблених місць, то ще з дитинства мені здавалася абсолютно казковою локація Замкової гори, там завжди якось по-особливому добре. І також це територія академії. Сюди я любила приходити ще тоді, коли не було університету. Тут дуже потужна енергетика, яку, до речі, завжди помічають туристи. І ще варто підкреслити, що Острог дуже тихе місто, у якому, якщо правильно організувати свій час, можна встигати вдесятеро більше, ані ж у столиці.
– Яким би Ви хотіли бачити місто за 5 – 10 років?
– Мені дуже хочеться, аби місто продовжувало розвиватися. Сьогодні вже можна побачити низку позитивних змін. І надзвичайно важливо, що в місті є багато небайдужих людей, які роблять ці зміни. І їхні приклади дають нам розуміння того, що реально й потрібно відновлювати Острог, його пам’ятки та історію.
Автор – Інна Собко
Фото – Анастасія Драчук
