Історія та географія моєї сім’ї не обмежується Острогом. Родинне дерево сягає різних куточків Острожчини, Рівненщини, України. Є родичі в Канаді, Австралії, Польщі, Росії, Молдові. Це результат історичних подій, які охопили Україну в минулому столітті. Україна в різні періоди входила до складу різних держав. Мої прадіди боронили рідну землю під час багатьох війн. Практично всі прадіди та їхні брати по маминій і батьковій лінії пройшли Другу світову війну. Один прадід (Онищук Степан) героїчно загинув 1944 р. в Латвії. Інший прадід (Кравчук Володимир) був учасником Фінської війни(1939 – 1940 р.р.), помер від обморожень. Прапрадід Петруков Михайло брав участь у Першій світової війні.
Мій батько народився на півночі Рівненщини в Зарічненському районі. Його мама з Дубенського району Рівненщини, батько – з Вінничини. У цих регіонах України проживає більшість батькової родини.
Безпосередньо з містом Острогом пов’язана доля чотирьох поколінь по маминій лінії, які мали польське коріння. Мій прадід – Сікорський Михайло Іванович (1885 – 1947) та прабабуся Антоніна Іванівна Шахрей-Сікорська (1888 – 1950) народилися в Острозі. Знаю, як звали і їхніх батьків (мої прапрадіди, прапрабабусі): Лукія, Іван Сікорські, Іван Шахрей, Емілія Фрунцкевич. Проживали до війни на Новому місті. На жаль, довоєнний будинок не зберігся. Багато цікавого про міжвоєнне та воєнне життя в Острозі переповідала моя бабуся Раїса. (1924 – 2002). Одна з таких розповідей про мого двоюрідного діда Івана Сікорського(1911 – 1996).
Бабуся Рая мала двох сестер Марію і Тетяну та двох братів – Івана й Миколу. У родині панувало толерантне ставлення як до українців, так і до поляків. Брат Микола був прихильний до українських традицій, любив читати Шевченка та відвідував «Українську хату» (будинок «Просвіти»). Іван навпаки захоплювався польською історією, культурою, традиціями.
Саме з Іваном трапилася цікава пригода у довоєнні роки. Він закінчив польську семирічну школу з відмінними оцінками. Був допитливим та ініціативним. Цікавився новинами, багато читав. Сьогодні радіоприймачем не здивуєш нікого, але в 30-х роках минулого століття він був диковинною річчю. Одиниці могли собі дозволити придбати його. От і дід Іван в одній із технічних книг знайшов схему детекторного приймача, якого сам змайстрував. Часто вечорами сусіди та знайомі приходили, аби послухати новини Польщі й інших держав.
25 травня 1935 року помер перший голова відродженої польської держави, засновник польської армії – легендарний Юзеф Пілсудський. Саме з саморобного радіоприймача Іван Сікорський дізнався про державний траур та конкурс на кращий проєкт пам’ятника маршалу, який оголосив уряд країни в різних регіонах Польської держави.
Незважаючи на скептицизм близьких і знайомих, жарти рідних, дід Іван усе ж узявся до роботи, аби взяти участь у творчому змаганні. Він був упевнений у своїх силах тому, що вмів гарно малювати.
Здивуванню не було меж, коли через деякий час його викликали до міської управи і повідомили, що він зайняв третє місце у престижному конкурсі.
За це острожанин Іван Сікорський отримав грошову премію, за яку придбав дорогого костюма, кілька книжок та подарунки рідним. Та це не було єдиним призом. Зважаючи на те, що хлопець не мав освіти, але без відповідних знань здобув визнання уряду за допитливість й ініціативу йому запропонували отримати освіту на вибір в одному з трьох навчальних закладів. Після роздумів юнак обрав фельдшерську школу. Його навчання повністю фінансували з державної казни. Так Іван Сікорський став фельдшером.
Згодом працював у Товаристві Червоного Хреста, пройшов Другу світову війну (потрапив у полон, звідки втік).
Після війни деякий час працював головою сільради в одному із сіл острозького району. Помер і похований в селі Антонівка на Хмельниччині.
Про 1939 рік згадувала бабуся негативно. Адже культура й поведінка радянських «визволителів» була набагато нижчою ніж їхніх попередників. «За Польщі» жилося краще, – говорили бабусі. Було все в магазинах, багато культурних закладів діяло в Острозі, молодь мала де розважитися без хамства й горілки. Як не дивно, прадід говорив, що «за царя» було ще краще, гроші були в ціні.
Другий брат бабусі Раї, Микола Сікорський (1915 – 1981), також фронтовик. Але в перші дні німецької окупації його разом з іншими хлопцями залучали очищати місто від тіл убитих. Після чого запросили працювати в поліцію. Однак за порадою батька Михайла Сікорського, він не погодився на таку пропозицію. Переказують, що прапрадід передбачливо застеріг сина: «Сьогодні твоїми сусідами і друзями є євреї, будеш поліцаєм, поведеш завтра їх на розстріл. Собачий хліб…». Так і сталося з тими острожанами, які пішли у поліцію. 1944 р. Микола пішов на війну. Прийшовши з фронту, НКВД усе ж викликало його на допит. Адже хтось посвідчив, що він із поліцаями прибирав місто від тіл, можливо, служив у поліції. Влаштували очну ставку з начальником поліції Ткаченком. Той підтвердив, що Миколі пропонували йти в поліцію, але він відмовився. Сікорського відпустили. Ткаченка згодом розстріляли.
Бабусі Раї та її сестрам також довелося пережити окупацію в Острозі. Пригадують, як ховались у перші дні війни з іншими острожанами в Новоміській церкві, прихопивши килим із дому. У церкву зайшли три німці, нікого не зачіпали. Згодом, щоб не потрапити на роботу в Німеччину, тяжко працювала на макаронній фабриці, до якої потрібно було пішки йти зранку в село. Проте бабусю Раїсу все ж німці тричі хотіли забрати на роботу в Німеччину. Робили облави для молоді в кінотеатрі. Перед відправкою в Німеччину у місті Рівне розпочалося бомбардування радянськими літаками і вся острозька молодь, яка була на підводах, розбіглася в різні кінці. Добиралися кожний окремо до Острога. Так бабусю не вдалося відправити до Німеччини.
Іншого разу довелося схитрити, прикинувшись (за підказкою лікарки) хворою на туберкульоз.
У нашій сім’ї шанують пам’ять про всіх родичів. Дбайливо зберігаємо старі світлини, фронтові листи, документи, є навіть похоронка з фронту на прадіда. Оскільки найтяжчі випробування дісталися родині у воєнні роки, найбільше шануємо День пам’яті та примирення, День перемоги. Адже у нашій багатонаціональній державі, як і в кожній родині, потрібна злагода та порозуміння.
Автор – Катерина Кравчук
