У цьому номері ми розкажемо вам епізоди з життя родини острожан, які мешкають у місті з кінця ХІХ століття. Погодився розповісти історію представників шести поколінь своєї родини, по материній лінії острожанин, працівник Музею історії Національного університету «Острозька академія», викладач НаУОА Віталій Бондарчук.
Його сім’я знана в місті – тато археолог і працівник Державного історико-культурного заповідника Острога Олександр Бондарчук, мама – мистецтвознавиця, викладачка НаУОА Ярослава Бондарчук.
У матеріалі Віталій розповідає про особливі сторінки життя своїх прадідів і торкається сучасності. У долі людей можна «прочитати» історію нашої країни, а також простежити силу жіночого характеру й незламність духу людини.
До слова, ви також можете детальніше познайомитися родовим деревом острожан на сторінках Острозького наукового збірника від 2016 року. У ньому опубліковано статті Ярослави Бондарчук «Острозька сестра милосердя Варвара Володимирівна Янчевська (уроджена Шмідт)» та Дмитра Пугача «Документальна спадщина Острозьких родин (на прикладі Володимира Шмідта) як джерело до європейської історії середини ХІХ ст.».
Нагадаємо, що наша газета спільно з громадською організаціє «Братство імені князів Острозьких» публікує серію історій про родини острожан. Щотижня у рамках проєкту «Фото-, аудіоінтервенція в міський простір «Вікна історій» ми розповідатимемо про непростий період міста ХХ століття крізь призму історій людей. Якщо ви хотіли б поділитися історією своєї родини, обов’язково напишіть нам адресу brotherhood.ostroh@gmail.com або телефонуйте за номером 098-83-44-341. Нагадаємо, що проєкт став одним із переможців конкурс мінігранту від проєкту ReHERIT, реалізовуваного за підтримки Європейського Союзу.
Інна СОБКО
У п’єсі Д. Кедріна «Рембрант» пастор закликає помираючого художника покаятися. Той відповідає просто: «Та ніби нема за що… не убивав, не крав, працював». Такими самими були і мої пра-скількись-там-раз прадіди і прабабусі. Прізвища їх відомі мені, але не Острогу. Кар’єри вони будували теж не в Острозі.
Прапрабаба Варвара Янчевська (1860 – 1937), очевидно, перша представниця роду, що замешкала в Острозі. Напевне, вона була не в захваті від Острога. Її діяльно-холеричній натурі це місто-меланхолік не підходило. Варвара діяла, при чому багато і рішуче: дочка військового (Володимира Шмідта), медсестра, активний учасник Червоного Хреста. Вона дослужилася до персональної пенсії. Про рішучий характер свідчить сімейна реліквія – срібна шкатулка з написом зробленим у І світову: «Глибокошанованій Варварі Володимирівні від вдячного пораненого». Варвара виходжувала людей. І ще про рішучість: священника, що побоявся підійти до умираючого, щоб сповідати його, вигнала з палати заявивши: «Батюшка, у мене на грудях вишитий червоний хрест, і я не боюся підійти до хворого. А у вас на грудях хрест золотий, а ви боїтеся. То йдіть геть. Я покличу іншого священника». А панянку-істеричку привела до тями, відшмагавши по обличчю мокрим рушником. Але так для неї сталося: у 1918 р. сина Миколу з Мінська перевели в Острог, треба було глядіти за внучкою Галиною (невістка померла після пологів). І Варвара опинилася в Острозі.
Прадід Микола Янчевський (1888 – 1952, син Варвари) був лікарем-епідеміологом. Але, крім того, міг скласти перелом, вирвати зуб, вислухати, чи немає хрипів у легенях. Острожани любили його ще й за те, що до нього можна було звернутися у будь-який час дня і ночі, і він завжди приходив на допомогу. Нікому не відмовляв. І любив Острог. Вирішив тут осісти.
Символічні 15 років його сім’я жила при лікарні, що тоді була на сучасній вулиці Старостинській і збирала кошти на дім. Разом із домом купила ще й сад на 60 соток. Щоправда, польська влада вислала прадіда в Могиляни. Причина полягала у відмові перейти з православ’я в католицизм. Повернувшись до міста, Микола віддячив йому. Він роздобув рентген-апарат, що став чи не єдиним в області. Коли почалася радянсько-нацистська війна, його дочка Галина три тижні пішки добиралася до Острога зі Львова, де навчалася на українського філолога в університеті. Микола, побачивши доньку, метнувся до комори, приніс слоїк меду і сказав єдине слово: «Їж». Існує історія-анекдот про те, що під час війни в нього забрали кишеньковий годинник «Павел Буре». Той, хто це зробив, свою дію підкріпив словами: «Совєтскій партізан должен знать точноє врємя». По війні в Острозі з’явився Віталій. А потім у Галини і Віталія з’явився Олексій. Але спочатку про Віталія Халецького (1916 – 1976).
Дід Віталій був родом зі села Дорогоща, на місці якого зараз водосховище ХАЕС. Наприкінці 1920-х рр. разом із батьками був розкуркулений і засланий в Іркутську область у табір. З табору, який був у глухому лісі, до Іркутська дід добирався тиждень. Приховавши, що він «син кулака» поступив на рабфак, потім у Педагогічний інститут. У 1941 – 1945 рр. серед інших посад був «херувимом війни» – топографічним обчислювачем в артилерії. У наказі надруковано про його представлення до нагородження орденом Червоної Зірки. Поряд хтось зробив правку-приписку: «Медаль «За бойові заслуги». «Куркульське» минуле наздогнало… Ще Віталій залишив по собі два пухких фотоальбоми. Один – десятиліття сімейних хронік. Другий – світлини пам’яток і підприємств Острога. Їх дід зробив у останні два роки життя. Таке собі прощання з містом, відбите на сріблі плівки.
Дядько Олексій Халецький (1948 – 2020) тоді, у бідний грудень 1948 року, міг не з’явитися. Але колеги-вчителі подружжя віддали всю свою місячну зарплату для купівлі пеніциліну Галині і порятунку її і його життя. Змалку Олексій божеволів історією. Після фільму про хрестоносців пішов у замок Острозьких, де його, не помітивши, закрили. Ніч для батьків у пошуках сина минула незабутньо. Якою вона була для Олексія невідомо, але, може, тоді він і вирішив бути в замку вдень, але побільше. Закінчив університет у Львові і 1974 – 77 рр. працював у фортеці науковим працівником. Хоча навряд він тоді, уночі, злякався. Адже відповідно до чергової історії роду Олексій любив піші прогулянки Острогом під блискавками грози. Дядько пішов з життя у січні 2020 р.
Віталій Бондарчук (автор історії – ред.) з’явився у 1987 р. У нього, малого, Острог асоціювався не зі старечим замком. Головними були стадіони, де грав у футбол і катався на велосипеді. Так виникли топоніми, які знала тільки його сім’я – «перший стадіон» і «другий стадіон». «Перший» – той, де було кладовище, на місці «другого» зараз тенісні корти. А от будинок сім’ї з одним димарем (а на старих фото їх чомусь два) був окремим «світом» від міста. «Вийти в місто» – стала фраза у родині. А ще був топонім «п’ятіетажка». Це магазин на просп. Незалежності, 22, куди ходив дитиною. У більш «дурному віці» за тією ж адресою вже ходив у «Пиво-води». Ще «острозькі», милі серцю, знайомі більшому колу людей топоніми: «ручейок» і «подсобне» – там ловив рибу, «кар’єр» – там плавив свинець з акумуляторів. На Острог любить дивитися з горбів біля колишнього «шиноремонтного». Звідти ж Віталій далеко-далеко побачив ряд пірамідальних тополь. А раз їх видно звідси, то й Острог повинно бути видно звідти. Ідея фікс була перевірена. Траса між Плужним і Борисовим. З неї можна розгледіти Острог на відстані 18 кілометрів. Краще в бінокль.
Племінниці Вікторії Бондарчук два повних роки. В Острозі вона любить ходити в АТБ, але називає цей магазин «Амене».
Ось такі історії представників шести поколінь за ХХ і шматок ХХІ століття, поміщені текст об’ємом 4600 друкованих знаків. Будемо жити і працювати в Острозі далі.
Автор – Віталій БОНДАРЧУК
